МГО «Козацтво Запорозьке» — створення та розвиток

Дмитро Сагайдак, про «Козацтво Запорозьке»:

Історія козацтва нероз­ривно пов’язана з історією нашої молодої держави. Основою сучасних коза­цьких формувань були, в давнині гурти «чорних клобуков», «берендеїв», «бродників», «п’ятиборців», «чер­касів», «козарів», «сара азманів», «северкжів», «кайсаків» а вірніше «касаков» що організувалися ще до появи Православія на Русі, їх послідовники існують і сьогодні, як окремий коза­чий напрям, так звані «характерники». Вважаєть­ся що Запорозьке козацтво стало рицарською структу­рою більше 500 років тому, коли гетьман Дмитро Вишневецький, для зміц­нення кордону Речи Посполитої (на той час Польсько-Литовська дер­жава), побудував острові Хортиці фортецю де біль­шість гарнізону складали козаки. Але деякі козацькі формації нажаль так і зали­шилися на початковій стадії розвитку, як в минулому так і зараз.

Саме слово «козак» має тюркське походження і перекладається, як «вільна людина», але на початку 20-го сторіччя спочатку дехто з імперських, а потім усі комуністичні історики ста­ли додававати ще слова «схильна до війни». Тільки з приходом до влади Леоніда Брежнєва цей додаток зник. З часом у 16-му сторіччі за Дніпровськими порогами, поступово утворилася дер­жава в державі з демокра­тичними засадами, де її центром стала «Запорозька Січ». Козацтво стало привабливою бойовою силою, багато хто з тих козаків, прагнучи піднятися по соці­альних сходах і зрівнятися в правах з польською шлях­тою, наймався на службу (в Реєстр) до польського коро­ля. Так з’явилися «реєстро­ві козаки», тобто найманці і це було першим розколом в козацькому середовищі. Склалася дика ситуація, коли кріпаки спочатку тіка­ли від панів на Січ, де вони становилися козаками, хо­ваючись під прізьвисками, а потім наймалися до них на охорону.

Якщо духовною основою Запорозького козацтва було і залишається зараз кано­нічне Православ’я, тому-що «Запорозька Січ» як церковно-монашій Орден спо­конвічно був захисником Православ’я. Щодо «реєстровиків», то вони легко розлучалися зі своїми ду­ховними переконаннями, аби тільки їм добре платили. Не важливо хто — польський король, турецький султан (як тій пісні співається «- я вже турок не козак, я вже переодягнувся»), російський цар або імператор, а зараз їх сучасні очільники бажають аби зникла Держава -Україна. Для цього роблять­ся спроби заманити нас (Козацтво Запорозьке) під себе та використати з тим, аби на наших плечах їх «внесли в рай». А коли ми не погоджуємося з такою гарною для них перспекти­вою вони готові нас знищити.

Щодо відродження Ко­заччини, то на мій погляд, воно закінчилося 10 років тому, тоді коли Мін’юст зареєстрував вже три всеу­країнські козацькі організа­ції. З того часу вже почався процес розвитку, а не про­довжується процес відрод­ження Козаччини.

— Ваша організація за­реєстрована Мін’юстом, як «Козацтво Запорозь­ке», а сучасні правила пра­вопису вказують на те, що повинне бути назва «За­порізьке», також біль­шість населення в Україні зараз вважають що Ко­зацтво Запорозьке є під­розділом Українського козацтва?

Щодо історико-юридичної назви «Запорозька Січ», то Запорозькі козаки більше п’яти століть вже «знахо­дилися за порогами» (Дні­провськими), а не прожива­ли в місті Запоріжжя, яке з’явилося на карті Європи тільки 87 років тому. Правопис за цей час змінився декілька раз. Колись в Радянському Союзі Микита Хрущова настілки незлюбив козаків, що наказав чолові­чі прізвища, які закінчува­лися на приголосний звук і не відмінювалися — відмі­нювати! А от жінкам, коза­чкам повезло більше — їх залишили у спокою. Чомусь Донських козаків не називають Ростовськи­ми, не кажу вже Російськи­ми? І взагалі в Російській Федерації немає такого поняття як «Козацтво Росії» — є Донське, Кубанське, Терське, Оренбургське і інші козацькі війська Росії!

Відповідаючи на другу половину питання, можу заявити, що зараз в Україні влада нав’язує стереотип «відродження Українського козацтва» (УК) і відповідно до цього — Українського козака! Юридично, до лю­того 1992 року, такого по­няття на території сучасної України не було. Було: Запорозька Січ, Реєстр Вій­ська Запорозького, Військо Запорозьке Низове, Слобо­жанське і Чорноморське козацтва, Вільне козацтво 2-го гетьманату Павла Скоропадського, ось тільки Українського не було. Тому що не було до 1991 року такої держави як Україна. Раз не було, то нічого зараз відроджувати.

Якось в 1995 році я, буду­чи Головним отаманом УК, приїхав у місто Ізмаїл ро­зібратися з конфліктною ситуацією серед козаків підрозділу УК «Буджакська Січ». Відвідав міський істо­ричний музей де, під час проведення екскурсії, директор музею з пафосом, дослівно заявила «Запо­розькі козаки разом з фельдмаршалом Суворовим узяли штурмом Ізмаїл». З цим історичним фактом я безумовно погодився і зро­бив відповідний подячний запис в книзі відвідувачів. Другий раз мені довелося, побувати в цьому музеї чо­тири роки тому і ось цього разу ця ж жіночка вже зая­вила, що «Українські коза­ки разом з фельдмаршалом Суворовим…». Я її запитав: «Чому так сталося, що через дев’ять років так спо­творили документальний факт?» На що вона дослів­но відповіла: «Рік тому музей отримав офіційне розпорядження від Мініс­терства культури і мистецтв України, підписане міні­стром Богутцьким, «все що має відношення до різних козацтва в Україні називати Українським!» Не Запо­розьким, Слобожанським чи Чорноморським, як заз­начено документально. Ось так переписується історія.

— Давайте тепер звер­немося до новітньої істо­рії. Ви стояли у витоків відродження козацтва в Україні, і чому сьогодні немає єдиної козачої організації?

Процес відродження по­чався з кінця 80-х, і як наслідок, в 1991 році з роз­різнених Кошів, Січей, Паланок, Полків, Куренів, Козацьких товариств Ко­зацтво сформувалося в достатньо могутнє суспіль­не об’єднання з назвою «Українське козацьке това­риство», котре у лютому 1992р. було легалізовано Мін’юстом як Всеукраїн­ська громадська організа­ція, а у 1996 році як Між­народна громадська орга­нізація «Українське Ко­зацтво» (МГО УК). Ось тільки незалежність Україна отримала з розвалом Радян­ського Союзу і до цього козацтво в Україні прикла­ло тільки епізодичні зусил­ля. Знаходячись з 1994 року на посаді Головного отама­на ВГО УК, я добровільно в 1996 році склав з себе повноваження із-за кон­флікту з Гетьманом ВГО УК на організаційному та релі­гійному грунті. Того року виповнилося чотириста ро­ків з тієї миті, коли мій пра­щур гетьман Сагайдачний відстояв Православ’я на терені сучасної України, всупереч бажанню коза­цької Старшини «реєстровиків» утвердити Уніатську церкву, покликану зіграти роль проміжної ланки для переходу козаків в Като­лицтво. Опісля чотириста років потому історія повторилася! Вже я став на захист канонічної Православної Віри.

Щодо міжконфесійної ситуації яка склалася в України зараз наведу анек­дотичний приклад. Управ­лінням у справах релігії міста Києва нам було від­мовлено в реєстрації Київ­ської міської планки. Оскільки духовним стриж­нем нашої формації, як я вже говорив, є канонічне Православ’я, яким тоді і зараз керує в Україні Блаженний ВОЛОДИМИР (Сабодан), митрополит Київський і всьєї України. За дозволом направили наші документи до Держкомрелігії, де чиновник комітету, з яким довелося мати справу, стояв на роз­кольницьких позиціях. «А чого ви упираєтеся, — сказав він мені, — хто вам заважає створити свою козачу церк­ву?» Ось вже, дійсно, чого голову сушити? Призначаю всіх Сотенних отаманів біскупами, Куренних — архібіскупами, Паланкових, тобто обласних — кардина­лами, а сам буду Папою Київським! В результаті, наші документи були шви­денько завізовані.

Можу сказати те, що, не маючи під собою історич­них традицій і не знайшов­ши себе в державному устрою, ВГО «Українське козацтво» в 1995р. почало розвалюватися, як «картко­вий будиночок», на відвічні історично-традиційні на­прямки: Запорозький, Реєс­тровий, Вільний, Характерницькій. Яки мають під собою відповідно конфессійную приналежність: у перших пріоритет на Ук­раїнську Православну Цер­кву, у других — Київський патріархат і Греко-католицьку церкву, у третіх -Автокефалію, у четвертих — Язичництво. Це було на першому етапі, другий етап розпочався зовсім нещодав­но — після «об’єднувальних потуг» загнати примусом всіх козаків в Раду Україн­ського козацтва при Пре­зидентові України. Прошу не плутати цю Раду з МГО «Українське козацтво».

І доречи, МГО «Козацтво Запорозьке» має такий же незалежний юридичний статус міжнародної органі­зації, як МГО «Українське козацтво» та МГО «Україн­ське реєстрове козацтво», Спілка козацьких організа­цій «Військо Запорозьке низове» та інші. І тільки наша формація стоїть на традиційних Запорозьких Звичаях — де козак козаку брат і товариш, всі інші на «реєстрових».

— Рішенням Покровської козацької Ради МГО «Ко­зацтво Запорозьке» (МГО КЗ) у 2006 році Ваша орга­нізація офіційно вийшла з складу Ради УК при Пре­зидентові України. Чому! Адже впродовж 10 років ви, пане Гетьмане, від­стоювали ту позицію, де Президент України фак­тично повинен бути Геть­маном козаків України?

По-перше, почнемо з ос­таннього — Президент по­винен мати бажання бути Гетьманом козаків України, бо коли утворилася козака­ми Рада при Президентові, де він погодився бути її Го­ловою — але не головує, а Секретар повинен бути сек­ретарем, а не головою. Ліде­ри козацьких організацій, створивши Раду при Прези­дентові, бажають спілку­ватися з «Батьком» напряму, разом, без посередників.

По-друге — своїм рішен­ням Покровська Рада МГО КЗ підтвердила рішення 15 Малої Ради МГО КЗ, від 09.09.06 р. про вихід нашої формації зі складу Ради УК при Президентові України, скасувавши рішення 10 Малої Ради МГО КЗ, від 10.04.05р., щодо про прове­дення переговорного про­цесу з утворення Коорди­наційної Ради козацьких організації при Прези­дентові України. Мала Рада МГО КЗ дала на той час Верховному отаману Дмит­ру Сагайдаку повноваження щодо входження до Коордради з певними застережен­нями, викладеними в 22 позиціях. В разі виконання усіх застережень, щодо ор­ганізаційної структури та духовних засад, наша орга­нізація могла бути повно­важним членом такої Ради. Тільки дві позиції за час нашого тимчасового член­ства були виконані і то част­ково — Президента прого­лосили Головою Ради, хоча я його жодного разу не бачив на засіданні Ради. Секретар Ради перехопив­ши на себе усі повноважен­ня Голови, в додаток був ще обраний у керівництво МГО «Українське козац­тво», що протирічіть неза­лежному статусу Секретаря Ради.

По-третє і основне — текст «Меморандуму» під­писаний керівниками 12 Всеукраїнських та Міжна­родних козацьких організа­цій — являється «мильною бульбашкою»! Процес обго­ворювання та з’ясування протягом шести годин усіх пропозиції підписантів був «виправлений» Станіславом Аржевітіним, без відома підписантів. Потім з’ясува­лося те, що організаторами цього зібрання (Адмініс­трацією Президента Украї­ни та Станіславом Аржевіті­ним, в приміщенні якого проводилося зібрання) не велося, як повинно в таких випадках, звичайного про­токолу. Нема «бомаги» (Протоколу) і тому нема «Меморандуму» як повно­цінного документу, а є «фількіна грамота».

Як наслідок, Координа­ційна Рада козацьких орга­нізації при Президентові України стала називатися за наполягання Володимира Муляви — Радою Українсь­кого козацтва при Прези­дентові України, бо він (Мулява) бажає бачити усіх в єдиному Українському козацтві, а хто не хоче йому коритися, той немає право бути Українським козаком!? Я так і не зрозумів, що було створено — Координаційна Рада козацьких організацій України при Президентові України (як написано в «Меморандумі»)? Для цього було достатньо рішень виконавчих органів форма­цій! Якщо об’єднання з МГО «Українське козацтво» за наполяганням вище зазначенного? То потрібно було всім підписантам тер­міново збирати Великі Ради (З’їзди), а у нас на той час повинно було пройти при­близно півроку. І дуже доб­ре сталося, коли без узгодження з підписантами «Меморандуму» «ініціато­рами» за рахунок «ленін­ського призиву» було зроб­лене така Рада, що тран­сформувалась в клуб за інтересами.

— Мабуть тому зараз дехто активно дебатує про можливе прийняття закону «Про Українське козацтво» щоб мати якісь преференції від Держави?

На мій погляд, зараз законодавча база в Україні достатня для нормальної, плідної роботи усіх коза­цьких об’єднань, керівники яких бажають працювати на користь козацькій справі. Верховна Рада України прийняла багато першочергових законодавчих актів щодо вирішення Чорно­бильського, ветеранського, матеріально забезпечення силових структур, відрод­ження історичного надбан­ня тощо. Усі знають, як бра­кує коштів для виконання найактуальніших соціаль­них програм. Можете уяви­ти, де будуть братися гроші для фінансування ще одно­го «прожекту». На мій погляд, декому хочеться повернутися до радянського минулого, де та Держава фінансувала з бюджету про­грами військово-патріотич­ного виховання молоді через структури бувшого «ДОССАФу». Бажають з прийняттям закону реквізу­вати вже у ТСОУ все майно, не розуміючи того, що воно вже давно має своїх приват­них господарів.

Наша організація за свій кошт понад 12 років актив­но займається програмами військово-патріотичного виховання молоді. Ми находимо та заробляємо для цього кошти, не розрахо­вуючи на якісь преференції від Держави. Два роки тому вже підключилося активно до цієї справи Міністерство освіти та науки, ось тільки активність визначається тільки перевіркою нашої діяльності.

Чим Україна відрізняєть­ся від інших країн світу? Тим що приблизно населення нашої Держави (в Росії приблизно 33%) мають козацькі коріння різ­них спрямувань. Мало хто знає про те, що окрім вже зазначених тут козацьких напрямків була ще необме­жена кількість інших, як то: городових, служивих, сто­рожових, помісних, голо­пузих (незабезпечених), охочезамовних, приписних, воровських та інших, яких тоді називались козаками. І тому зараз також з’явилося багато усякого пошибу псевдо козаків, які бажають без­посередньо ділити віртуаль­ний фінансовий «коровай».

Щодо Закону про Ко­зацтво, то що на це можна сказати? Хай не сварять мене читачі, але скажу про­сто — поганому танцюристу … ви самі знаєте що зава­жає. А коли сучасне МГО «Українське козацтво» ба­жає мати свій Закон — то це їх справа. МГО «Козацтво Запорозьке» до цього немає ніякого відношення і вва­жає, що це завчасно.

Починаючи з 1996 року кулуарами Верховної Ради України «бродять» 12 про­ектів такого закону. Зараз вималювалося два вагомих з них: це вже з великою «з бородою» — «Українського козацтва» (автор Володи­мир Мулява), та зовсім нещодавно затверджений Запорозькою облрадою (ав­тор Олександр Панченко) проект «Війська Запорозь­кого Низового». Прогля­нувши обидва варіанти ба­чиш однотипність кожного з них та надання преферен­ції тим, чий проект. У цьому випадку не потрібно «городити города», а зроби­ти так, як було зроблено в Російській Федерації з 1994 року. Дума не спромоглась прийняти протягом 8 років Федеральний Закон «О казачестве» і за півроку прий­няла Федеральний Закон «О казачьей службе», який пе­редбачає можливість ко­закам служити Росії при їх бажанні, без втручання Держави у внутрішні справи козацьких формацій.

— Скажіть, Дмитро Іванович, чи бували випад­ки, коли козакам Вашої формації доводилося захи­щати Православні святи­ні силовим способом?

Бували, і не одного разу. У 1996 році розкольниками була зроблена повторна спроба, як і в 1992 році, захоплення Києво-Печер­ської лаври і з того часу там підтримує громадський по­рядок Козача варта нашій формації.

У 1997 році в Костополе, районному центрі Рівнеської області, на той час депутат Верховної Ради України, Василь Червоній намагався захопити храм Святого Олександра Невського, як це він робив для розкольників із завидною постійністю. Тоді він, з натовпом привезених ним на автобусах фанатів, загро­жував керівництву держав­них органів, представникам силових структур міста і району, і ті боялися супере­чити йому. І лише завдяки нашому втручанню храм вдалося відстояти.

Також той самий Чер­воній чотири роки тому бажав захопити Почаївську лавру, але ми, за Благо­словенням Намісника Лав­ри, узяли охорону її під повний свій контроль. На інший день п’ять автобусів з підозрілими на вигляд людьми під’їхало до обителі, проте їх вже очікували там наші козаки і дали їм різку відсіч. Коли єпископ Почаївський ВОЛОДИМИР спробував вирішити ситуа­цію, що називається, циві лізованим шляхом, звернув­шись по телефону в місцеві правоохоронні органи, йо­му відповіли: «Церква відо­кремлена від Держави і тому це ваші проблеми!». Але відразу змінилося ситуація, коли козаки і депутати під­ключилися до бесіди, реак­ція була вже зовсім іншей. Вмить прибуло керівниц­тво, наряди міліції з декіль­кох областей, був задіяний «Беркут», словом, було зро­блено все, щоб загарбникам довелося виїхати ні з чим. І по цей час Почаївська лавра знаходиться під нашою постійною охороною.

Наша організація свято стоїть на державних позиці­ях і тому шануємо законно обраного Президента, Уряд, Верховну Раду. Наша знач­на допомога Державі поля­гала в тому, що саме наші козаки в 2004-му році, які, на прохання Президента Україні Леоніди Кучми, що діяв на той час, підтримува­ли громадський порядок в Києві, не допустившись зіткнень між прихильника­ми двох протиборчих полі­тичних таборів. В той мо­мент понад дві тисячі наших козаків, за моїм наказом, були розташовані в безпо­середній близькості від Києво-Печерської Лаври. На всяк випадок.

— Скажіть коротенько про козацькі традиції.

Знаєте, як то кажуть, все нове — це добре забуте старе. Ось, і козачі традиції настільки міцно влилися в сучасне життя, що мало хто здогадується про їх дійсне походження. Наприклад, написавши заяву про звіль­нення, співробітник пови­нен відпрацювати два тижні. Так само і на Січі, якщо козак по тих або інших причинах бажав піти, а Отаман міг відпустити його відразу лише в тому випадку, якщо козаків в Курені було достатньо. Якщо ж козаків не вистача­ло, то Отаман протягом двох тижнів повинен був підшукати йому заміну.

У західній Європі і США повноліття наступає в двад­цять один рік, і саме з цього віку Джура, тобто учень, може стати повноправним Козаком. У радянські часи служба в армії тривала три роки, і на такий же термін прибулий козак повинен залишитися на Січі, а далі вже як вийде.

Та що там говорити, конституція Сполучених Штатів Америки — країни, яка позиціонує себе, як оплот світової демократії, по суті, копіює зведення ко­зацьких законів, виданних гетьманом Пилипом Орли­ком. Тільки там Гетьман замінений на Президента, а Козацька Рада — на Кон­грес, ось і вся різниця.

Кілька років тому це зве­дення законів (Конституція Пилипа Орлика) було вида­не, і я підніс цей фоліант послові Сполучених Шта­тів, який покидав Україну. Ознайомившись із змістом книги, він вимушений був визнати, що це правда, хоча, американці, як відо­мо, прагнуть відстояти свою першість у всьому.

— Яким чином відбува­ється прийом новачка на Січ?

В першу чергу, хтось повинен поручитися за нього. Адже у нас не просто громадська організація, у нас Сім’я, Братерство. Будь-який козак, ставши в наші ряди, незалежно від його звання, стає моїм Братом. Не по крові, а по духу, єдність інтересів захисту і допомога один одному, роз­витку і єдності Держави. А якщо називати братом, будь-кого, кого потрапило, то гріш ціна цьому слову.

Ось на Січі, чотири сто­ліття тому, прийом відбу­вався приблизно так. Новачок стає на відстані п’яти кроків від Січового (Кошового) отамана, і між ними проходить межа Січі. «Ти православний?» — питає Отаман. Той повинен відпо­вісти «Так» і перехрестити­ся. Якщо хреститься непра­вильно, його відправляють в найближчу церкву осягати ази Православ’я, і зробити нову спробу можна буде тільки через рік.

Якщо ж цей іспит прой­дений, новачкові пропо­нують зробить два кроки вперед, і ставлять наступне питання — «Землю-Матір захищати будеш, на якій житимуть твої діти, онуки, правнуки?», — «Так», — «Два кроки вперед».

Претендент наблизився до Отамана на відстань одного кроку, який ставить йому останнє питання, -«виховуватимеш своїх дітей у вірі Православної, до по­шани старшим за віком і за званням?», — «Так», — «Два кроки вперед». У ту мить Отаман розгортається бо­ком і пропускає вже моло­дого козака на Січ.

— А що означає в коза­цтві «не переступити через жінку»?

Це данина традиції, що зародилася в ті часи, коли чоловіки, зокрема козаки, не поверталися з військових походів, і безліч козачок залишалася вдовами. Ко­декс честі козака зобов’язує його в скрутну хвилину надавати жінкам допомогу і необов’язково козачкам. Особливо тоді коли вона просить козака про допомо­гу, то він (Козак) не в праві відмовити їй. Часи змінили­ся, а звичай залишився, але при цьому кожна стороння людина, не козак, думає про таку допомогу жінкам в межах своєї розбещеності.

Я є батьком чотирьох дорослих дітей, трьох дітей мені народила моя дружина. Найменший син Сергій чотири роки тому прийняв Козацьку Присягу, так що є кому продовжити Родовід та зберегти Козацькі тради­ції (Звичаї).

— Так ось, мабуть, останнє на сьогодні пи­тання — Ви нащадок знаменитого гетьмана Петра Конашевича—Сагайдачного, як це визначилося?

Це визначилася декіль­кома шляхами, по-перше, в дитинстві на вулиці мене вже дражнили Дмитром Донсь­ким, або Сагайдачним.

По-друге, будучи депу­татом міської Ради з 1990 по 1998 роки, окрім Постійної комісії я ще очолював Тим­часову з упорядкування Державної символіки. Пра­цював в архівах, дійшов аж до Федора Сагайдачного, але ж в усіх пострадянських виданнях вказувалося, що у Конашевича-Сагайдачного було три дружини та не було дітей. Допоміг розібратися у цьому питанні Іван Макарович Гончар, у якого вдома на Печерську був тоді при­ватний архів. Через дві години він мені показав видання, в якому «білим по чорному» було написано, що друга його (Сагайдачно­го) дружина Мотрона, яка жила на хуторі Сагайдачно­го (зараз смт. Сагайдак на Полтавщині), народила йо­му трьох діточок — другий Федір.

По-третє, коли на почат­ку 90-х років у Києві на Подолі змінили назву вули­ці на Сагайдачного (в той час я був Отаманом Козаць­кого товариства Київщи­ни), й урочисто відкривали на 1-му номері будинку спочатку дошку, а потім барельєф Сагайдачного, то художник та скульптор про­екту Стратілат звернув вперше увагу на мене і ска­зав мені, що десь ми вже зустрічалися. Я сказав що це не так, бо я дуже хотів ще раніше з ним зустрітися, на що від сказав що цього не може бути, бо у нього, як у художника гарна пам’ять. Я показав йому на барельєф Сагайдачного, він засміявся притиснув до себе та поці­лував мене у лоба.

В додаток до цього можна додати, що трохи раніше, під час Перебудови Радян­ського Союзу, я знаходився на курсах підвищення ква­ліфікації у Львові. Тоді в міському історичному му­зеї, що на Ратушній площі, демонструвався портрет гетьмана Петра Конашеви­ча-Сагайдачного. Тільки я зайшов до музею на перший поверх, біля сто­лику швейцара співробітни ця вигукнула: «До нас прий­шов Сагайдачний!» Тому я цілеспрямовано, будучи де­путатом, розшукував свій родовід.