Невелика козацька розвідка про козацький куліш…

На кількох сайтах зараз можна здибати інформацію, про рецепт козацького кулішу, та як правдиво варити «справжній» козацький куліш. Між тим автори, не маючи жодної уяви про підготовку козаків до військових кампаній, «авторитетно» сповіщають читача, що буцімто до справжнього козацького кулішу мають входити наступні складники: сало солене, картопля, гриби, цибуля, часник, пшоно, набір приправ (аджика, хмелі-сунелі), зелень кропу, петрушки, солери чи майоранку, сіль, цукор, гвоздика, сметана та кориця і навіть варення. (Козацький куліш: сало – 250г, картопля – 600г, пшоно -1 / 2 склянки, вода – 4 склянки, цибуля ріпчаста – 1-2 шт, зелень, сіль, цукор – на смак, сметана – 30г, варення – 200г., для сиропу: – мед – 3 ст.л., цукор – 2 ст.л., гранатовий сік – 1 / 2 склянки, кориця – 1 ч.л., гвоздика – 2 шт. і навіть морква – 100 грам)

Ці, так звані, псевдокозаки безапеляційно пишуть, що нібибто козацький куліш це «Варево» зі свинячого сала та пшона приготовлене за старовинними рецептами на відкритому вогні та на кришталево-джерельній воді з доданням приправ і спецій зі степового «зілля»…

Якщо ж взяти на віру вищенаведений рецепт козацького кулішу, то полку козаків (а в часи Сагайдачного чи Дорошенка стандартний козацький полк нараховував 500 шабель) на три тижні (це середня тривалість будь-якого походу в ХVII ст.), потрібно було б тягти із собою обоз більш ніж із 60 возів вантажених майже 30-ма тонами усілякої провізії, головною з яких мало б бути таке любиме псевдо козаками-кулінарами свиняче сало у кількості близько трьох тонн.

Чи варто казати, що такий «сальний обоз» розтягнувся б на відстань майже у 1,5 км. Така розтягненість обозу, вантаженого лише одним провіантом була б «дуже зручна» для нападу на нього і потребувала б додаткових підрозділів для прикриття, як з тилу, так і з флангів. Хоча наші сучасники, псевдо козаки-кулінари, котрі варять на продаж куліш із салом, чомусь називаючи його козацьким, такими «дрібницями» не дуже й переймаються.

За таких обставин викликає здивування, яким робом нашим прадідам – Запорозьким козакам вдавалось бути одним із найманевреніших військ Європи? Долаючи по 50-60 верст за добу непрохідними степами та ярами із численими водними перешкодами й болотами і це під завивання диких татарських чамбулів! І чи зуміли б вони це робити, якби тягли із собою цілі вози сала. Сміх та й годі. Навіть у сучасній армії під час бойових дій надається перевага набоям та зброї, то чи ж міг козацький полк бути боєздатним, якщо б тяг із собою стільки провізії, а не куль, пороху, амуніції, шанцевого інструменту, заліза необхідного для скріплення металевими скобами та ланцюгами возів козацького табору, підковування коней та облаштування переправ…

Наші прадіди, лицарі Війська Запорозького Низового, були надзвичайно мудрими й практичними людьми, тож навіть гудзики для жупанів робили з олова таким чином, щоб в разі нагальної потреби, а саме нестачі куль, під час бойовиська їх можна було відрізати від жупана та зарядити ними мушкет чи пістоль. Крепко стояли Запорозькі козаки на обох ногах по обидва боки Дніпра, керувались виключно здоровим ґлуздом, тож брали із собою в похід лише саме необхідне. Їжа – це було останнє, що вони вантажили на бойового коня йдучи на війну. Як і чотириста так і триста років тому назад, запорожці назвали б подібних писак, котрі пишуть про козацький куліш – дряптічками-графоманами, мугирями (селюками), козолупами (пастухами), мурлоїдами (тими, що наїдають пику), свинопасами (без коментарів), або ж просто салоїдами (простаками), це б то особами, що до козацького військового стану не мають жодного стосунку. Під час війни подібні салоїди-гречкосії використовувались лише як допоміжне непрофесійне селянське військо (по нашому стройбат), а по тодішньому — народним ополченням , яке жваво копало шанці, рило рови, вовчі ями, влаштовувало засіки, носило дрова та будматеріали, будувало мости та переправи, а також в ряди-годи при наближенні супротивника інколи стріляло та гучно галасувало, створюючи ілюзію чисельної переваги козацького підрозділу…

В тей страшний час козацькі сторожові форпости стояли далеко в степу на високих могилах та узвищях, біля складених у вигляді піраміди діжок, ущерть наповнених смолою — хвигур. В першому ряді сторожової хвигури було 7 діжок, в другому 5, потім 3, потім 2, а остання була порожня без дна із ґнотом, який підпалювався козаками в разі появи татарської орди . Цей вогонь та чорний дим від наповнених смолою діжок палаючої хвигури підіймався аж до небес. Його бачили козаки біля наступної хвигури, котра залежно від місцевості могла знаходитись за кілька десятків кілометрів. Таким чином, вся козацька Вкраїна вздовж «Чорного шляху» від самого Запорожжа, і далі до Чигирина, а потім і до Умані, Вінниці та Львова практично за кілька годин знала про появу орди. «Степові хижаки» дуже рідко наважувались невеликими силами вторгатись в Україну. Здебільшого це було все чоловіче степове населення Причорномор`я та Криму. Орда могла нараховувати від 100 000 до 250 000 вершників, кожен із яких мав по 4-5 степових коней тарпанів, що в перерахунку становить більш ніж півмільйона коней. Ширина строю орди дорівнювала близько 500 метрів (це практично довжина вулиці Хрещатик у Києві). Довжина строю орди, якщо рахувати від голови й до хвоста становила близько 15-20 км (це як від Майдана Незалежності до Дарниці, або ж до Святошино в місті Києві).

Орда, довжелезною змією, рухалась так-званим «Чорним Шляхом» із надзвичайною, як на той час швидкістю, Татари верхи на степових конях тарпанах могли здолати відстань у 90-120 км на добу. Проте, деякі найлютіші татарські чамбули, здебільшого це були буджакські (кутові) татари, могли наважитись у кількості 5-6 тисяч вершників вдертись на козацьку Вкраїну. Наші прадіди козаки повинні були мати щохвилинну бойову готовність дати відсіч.

Козацькі Слободи, хутори, села та містечка рясно стояли вздовж битого копитами татарських коней «Чорного шляху», перекриваючи можливість «степовим людоловам» безкарно вриватись на волость, цебто на козацьку Вкраїну.

Отримавши тривожне гасло, козак , щоб він не робив у той час, осідлавши коня, за п’ять хвилин мусив чимдуж рушати на війну. Козаки таємними стежками, верхи на конях, збирались в умовних місцях в десятки; десятки, в свою чергу збирались в сотні; сотні в полки. Але перед тим, кожен козак був зобов`язаний мати справні пістолі та рушниці, шаблю, келеп, спис, сухий порох, кулі, шанцевий інструмент, сиром`яті ремені, лук і сагайдак зі стрілами та іншу військову амуніцію. Все це лежало, або ж висіло коло хатніх дверей на похваті. Біля коновязі на дворі завжди були прив`язні один або два добрих бойових лицарських коня. Тут же ж біля коней висіла справна кінська збруя, головним елементом якої є козацьке сідло – кульбака. До кульбаки були приторочені сакви (шкіряні кульки). В один із таких невеличких, зроблених із грубої шкіри кульків (торбин) насипалось просмажене в олії пшоно. Козацька ненька, сестра чи дружина, знаючи про щохвилинну можливість наскоку татар, а відтак в нагальній потребі брата, чоловіка чи сина збору на війну, брала пшоно, ретельно його перебирала, у семи водах промивала, щось тихесенько шептала, та висипала на наповнену олією з насіння льону ринку (глиняна сковорідка на ніжках) й просмажувала його в печі. Прожарене в олії пшоно просушувалось та зсипалось до кулька (торбочки), яка в свою чергу приторочувалась (прив’язувалась) до козацького бойового сідла – кульбаки. Тож у випадку оголошення тривоги, козак миттєво хапав зброю, сідлав коня і за кілька хвилин стрімко мчав у напрямку пункту збору свого десятка, обов’язково маючи при собі, щоб не перевантажувати коня, невеликий за об’ємом та вагою запас прожареного в олії пшона — отож саме прив’язана до кульбаки шкіряна торбина — кульок із пшоном і дали назву славнозвісній похідній страві наших прадідів – козацькому кулішу!

Далеко в степу, полюючи за «степовими людоловами», козак зі своїми побратимами набирав у казанок чистої джерельної води, додавав туди дрібку солі, діставав із прив`язаного до сідла кулька жменьку чи дві прожареного в олії пшона,а його слід було класти в окріп у такій кількості, щоб куліш коли його знімуть з вогню мав густину сметани. Тут же ж, біля струмка, виривався степовий часник і за півгодини товариство споживало славнозвісний козацький куліш. Оце й усе – ніякого тобі свинячого сала, «добродії» псевдо козаки-кулінари – любителі шельмувати наших прадідів. Таким чином, підводячи підсумки нашої невеличкої козацької історичної розвідки, назва найвідомішої військової козацької страви походить від прив’язаного до кульбаки шкіряного кулька із прожареним в олії пшоном.

Не дарма ж під парсуною химородника «Козака Мамая» були написані нашими прадідами й такі слова: «Ось так я в степу веселюся, одним кулешем похмелюся». Веселитись — означало воювати, похмелятися кулешем – означало мати щохвилинну спрагу до війни…

Насправді ж рецептів приготування кулішу є дуже багато. Селяни чи чумаки для смаку і поживності додавали до нього перепілок, рибу, в тому числі й суху тараню, м’ясо з салом, гриби – такий куліш у нас на Вкраїні здавна називають польовим чи береговим, бо варили його здебільшого мисливці чи рибалки, або ж косарі далеко в лузі на косовиці. Простий польовий селянський куліш, засмачений свинячими шкварками, має аналоги й у тих сусідських країнах, куди масово переселялись українці. Щоправда, «експортований» українцями куліш, на землях інших народів зазнав деяких змін. Російський чи білоруський «кулєш» це колотуха, що нагадує кашу з крупи чи житнього борошна, котра присмачена якимось тваринним жиром і відрізняється лише густиною. У білоруському варіанті «кулєш» це крута каша, а у російському — рідке «варево», в якому більше води й «крупинка за крупинкою по казанку «весело» ганяється»…

Певна справа, псевдокозаки-куховари чи кашовари, котрі заради креативної бізнес-ідеї чомусь вирішили, що якщо вони самочинно прозвуть себе козаками, то й їхнє «варево» із сала та пшона, котре вони колотять кописткою в казані, чомусь непремінно мусить називатись козацьким кулішем. З подібного приводу сказав колись Тарас Григорович Шевченко: «Якби Ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя…»

Спираючись на слова Великого Кобзаря, щиро по-козацьки, дозволю собі поглузувати над цим простацьким способом мислення псевдокозаків бізнесменів: «А скажіть но мені, Вашмоці-добродії куховари: чи хіба підсвинок, почухавши свою кудлату спину об ріг синагоги, під час великих єврейських свят Ханука чи Пурим, стає кошерним?»

Навіть якщо Ви, «добродії» псевдокозаки-кашовари, вирядитесь як гетьмани в оксамити та кармазини, , то зварений Вами у казані борщ чи галушки, ніколи не стануть від того Гетьманськими. Хочеться попрохати салоїдів, давайте не будемо більше допомагати воріженькам глумитись над нами, адже ж «варево» із пшона та свинячого сала до справжнього козацького кулішу не має жодного стосунку. Наші воріженьки і так уже з легкої руки деяких доморощених доброчинців називають нас «нацією салоїдів», між тим українці це давня «козацька нація».

Костянтин Олійник – козак Левушківського куреня Війська Запорозького Низового (рука власна).

Козаки «Мамаєвої Слободи» й надалі обіцяють залишатись козаками. Тож, гайда всі до нашого козацького коша на козацький куліш!

Давайте спільно відроджувати славні традиції великих прадідів!

Кулiш.mp3