435 років вольності козацькому місту Самара
20 августа 1576 года вышла грамота польского короля Стефана Батория, где он дарует запорожским козакам в числе прочих земель и земли в Присамарье, в том числе «старинный запорожский городок Самара с перевозом». Эту грамоту подтверждал своим универсалом гетьман Богдан Хмельницкий 15 января 1655 г.
Запоріжжя, запорізький край вважаються колискою гідного подиву явища XV – XVII ст. в Європі – зародження, процвітання і загибелі козацтва, що увійшло в історію під назвою «Запорозького».
Спеціалісти досі не зійшлися на єдиній думці, звідки виникло слово «козак», хоча ще в старовинних билинах так називали руського богатиря Іллю Муромця. Козаки – це вільні люди. Вони йшли від панів, від утисків у дикі степи Наддніпрянщини, збираючись у ватаги за дніпровськими порогами. Звідси і пішла назва – запорожці.
На той час південні й східні окраїни України обжиті майже не були. Тут пролягав незримий кордон із войовничим татаро-монгольським ханством. Козаки – чи хотіли вони того, чи ні – змушені були ставати воїнами, захисниками окраїнних земель, займаючись одночасно мисливством, рибальством, хліборобством.
Із часом на Запорожжі, враховуючи постійне неспокійне оточення, почали виникати козацькі фортеці – Січі. За переказами, першу з них князь Дмитро Вишневецький побудував у 1550 році на острові Мала Хортиця, що розташований у руслі Старого Дніпра. Січ являла собою укріплення, усередині якого стояли церква, господарські будівлі і житлові приміщення – курені.
Історики налічують вісім Січей: Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку, Кам’янську, Олешківську, Нову і Задунайську. В різні часи вони розташовувалися в різних місцях України і проіснували майже два з половиною століття. Остання – Задунайська Січ розпалася в 1823 році.
Неприборкана вольниця, козацтво в політичну і військову силу українського народу почало перетворюватись у другій половині XVI століття, досягши свого розквіту за часів славних отаманів Петра Сагайдачного та Івана Сірка.